Яскравий, як блискавка, образ карбується у свідомості, коли звучить це ім'я. Ім'я настільки могутнє, що до сих пір змушує ворогів здригатися. І не в тому річ, що привид Бандери приходить у найжахливіших снах до ще непокараних катів та їхніх посіпак. І не тільки в тому, що ім'я Бандери муляє їх тривожним спогадом про Армію Нескорених, яку московська орда не мала сили "істрєбіть" аж до початку 60-тих рр. ХХ століття (та сама орда, що підім'яла одну шосту земної суші і ще пів Європи!). "Бандерофобія" - це не просто боязнь тіней минулого. Суть в іншому. Декого тяжко жахає те, що дух Бандери матеріалізується сьогодні.

Ім'я Бандери дамокловим мечем висить над вчорашніми окупантами. Висить над глитаями, що всілися на плечах молодої держави. Висить, як попередження, що терпець Нації, яка сто років тому народила Бандеру, рано чи пізно таки увірветься. І відверті вороги, і фарбовані лиси (теж вчорашня гебня і комса), і чужорідні самодури-олігархи - всі вони відчувають караюче вістря спинним мозком. Зграя мародерів боїться, що легендарна Гілляка (з народної творчості про бандерівців) ще не всохла і її ще можуть використати за призначенням. Бо Бандера через покоління залишається зразком для послідовників. Прапором боротьби українців за соціальну і національну справедливість. Символом визвольного руху однієї з найбільших націй Європи. Уособленням історичних змагань за утвердження себе в світі та поширення "сили, слави, багатства і простору Української Держави".

Тваринний страх гнобителів усіх мастей перед самим іменем Бандери, перед бандерівським духом - ось головна перешкода державному визнанню ОУН-УПА і її Провідника. Саме тому, замість героїчного кіно про бандерівців, ми досі бачимо московські серіали, де наші герої - "врагі". Саме тому країна чує ще надто мало правди про ОУН-УПА. Недостатньо правди для того, щоб каменя на камені не залишити від гніту кремлівської пропаганди. Але рівно стільки, щоб заспокоїти патріотичний електорат.

Правду дозовано. Нарешті її почали давати "з під поли" на мандрівних виставках розсекречених архівів. І на тому спасибі. Але прямо скажемо: хіба це дієвий спосіб поширення правди в інформаційному суспільстві? Ентузіасти (члени "Свободи" та товариства "Пам'ять") власними силами і коштом за рік створили декілька музичних відеокліпів та художньо-документальне кіно "Бандерівці". Безкоштовно возять по Україні. Невже ціла держава неспроможна видати "на гора" хоча б з десяток набагато якісніших фільмів? Чому б їх не крутити у найліпший час хоча б на державному каналі? І взагалі, чому ті виставки, організовані самою СБУ, у Запоріжжі і Луганську від запінених українофобів змушені захищати активісти "Свободи"?

Правду локалізовано. Десь там, на узбіччі інформаційного простору. Тільки на маргінесі суспільного життя. На "святочних академіях" для патріотичного гетто. Причому рекомендовано - у пісенно-поминальній формі. Бо жалобу нам віднедавна дозволено.

Поминальні лампадки - акцептуються. Тобто схвалюються, як символ жалоби й минулого. Смолоскипи - ні. Бо це - знак боротьби за майбутнє. Бо цей вогонь - надто сильний. Його не задуєш так легко, як тремтливе полум'я свічки. Кротів це лякає. (Спеціально для переляканих: вогні на палицях винайшли не в Третьому Рейху! Тисячі років до того вони освітлювали шлях воїнам у нічних маршах. І тепер це незгірший засіб демонстрації, ніж гламурне бібікання з теплих авто.)

У жодному разі ми не проти свічок (у тому числі й грандіозних пам'ятників!). Поминання мільйонів невинно убієнних - справа свята. Коли серед замордованих ‒ твої рідні, то і сльози - не гріх. Вони очищають. Але ж не можна самими плачами єднати Націю! "Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!" - Степан Бандера на практиці втілював ці слова гімну ОУН. Він був борцем. І взагалі: наша історія ‒ не тільки беззахисні жертви геноциду. Якихось шість десятиліть тому сотні тисяч українців чинили за восьмою заповіддю націоналіста: "Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації." І саме цього найбільше боїться мафія, яка сьогодні керує Україною, - живого вогню боротьби.

Окрім того, політичні пігмеї бояться порівняння. Бо тоді їхня ницість кидається в очі особливо разюче. Навіть поряд з тінню Бандери.

Взірцем для бандерівців стали донцовські чесноти провідної верстви: "Шляхетність, Мудрість і Мужність". А які ж риси об'єднують усю нашу нинішню "еліту", що так ретельно селекціонується ще з часів Брєжнєва-Щербицького? Геть чисто протилежні: замість Шляхетності - підлість і безпринципність, замість Мудрості - хитрість і недалекоглядність, замість Мужності - легкодухість і безхребетність. Ясно, що для таких діячів політична відповідальність перед Нацією - порожній звук.

Додано (18.06.2009, 17:17)
---------------------------------------------
Натомість, відповідальність для Бандери як політика була справою честі.

Саме він бере на себе відповідальність за організацію "пострілу в обороні мільйонів", коли Микола Лемик на знак протесту проти Голодомору стратив совєцького консула у Львові. Судовий процес над Лемиком переростає в обвинувачення московської влади у геноциді українців.

Так само Степан Бандера дає наказ здійснити акцію відплати польським окупантам - ліквідувати міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Цей поліцай-україножер верховодив так званою "пацифікацією": поляки мордували, а часто і вбивали українців, намагаючись під корінь сплюндрувати їхнє культурне та економічне життя. За ініціативи Пєрацького відбувалися погроми українського населення на Лемківщині, Волині та Поліссі у 1931-32 рр. За організацію вбивства польського міністра Степана Бандеру засуджують до смертної кари, замінивши її згодом, у зв'язку з амністією, на довічне ув'язнення. І знову, навіть під страхом смерті, Бандері разом з одинадцятьма іншими арештованими соратниками, вдається обернути гучний судовий процес, який широко висвітлювала не лише польська, а й світова преса, на кампанію пропаганди українського націоналізму.
Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери бере на себе відповідальність і проголошує Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові. Гітлер доручає своїй поліції негайно знищити цю "змову українських самостійників". Німецькі окупанти арештовують Бандеру буквально через кілька днів. Так Бандера стає в'язнем концтабору Саксенгавзен, оскільки відмовляється відкликати Акт відновлення Української Держави. Його звільняють тільки у грудні 1944 року, намагаючись залучити ОУН-УПА у союзники проти Москви. Проте німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкидає. У липні 1942 року в концтаборі Авшвіц по-звірячому закатували і двох рідних братів Степана Бандери - Олексу та Василя.

Під проводом Бандери сотні тисяч українців майже двадцять років героїчно боролись за свободу Нації у лавах ОУН-УПА. Билися проти всіх окупантів: і польської Армії Крайової, і совєцької та німецької імперій. Ні польські тюрми, ні німецький концтабір, ні залякування і тортури, ні смерть рідних і побратимів не змогли зламати Провідника. Московська отрута також не досягла мети. Кремль убив людину, але не знищив Дух. Його ім'я стало називним для безпрецедентного визвольного руху ще за життя і легендою для поколінь українців по смерті.

Чи мають сьогодні наші "лідери" і "месії" хоча б соту долю тої відданості народові і Україні, яку мав Степан Бандера? Очевидно, що ні. Зате вони володіють судами і митницями, заводами і банками, маєтками і яхтами, мештами зі страуса і гардеробами від Луї Вітона...І все це - коштом "маленьких українців".

Українців вони воліють тримати "маленькими". І саме тому ім'я Великого Українця Степана Бандери бояться навіть вимовити вголос. Щоб бува не накликати на свою голову...

Уявімо хоча би на мить сюжет з жанру "альтернативної історії" в дусі покійного Кожелянка. А коли б дійсно Президентом, Прем'єром чи головою ВР був сьогодні Степан Бандера, чи будь-хто з його соратників? Чи бачили б ми таку корупцію, коли судді "наколядовують" мільйони в кабінетах президентських намісників? Чи чули б ми про якісь банківські спекуляції? Чи боялися б ми російської загрози, рейдерських атак, отруйної їжі в магазині чи п'яних мажорів за кермом? Чи докотилась би країна до такого хаосу і безвладдя?

Ото ж бо! Якраз тепер країні потрібен Бандера. На противагу сучасним безсовісним політикам. Хоча б як символ, зразок, визнаний державою еталон. Бо які герої - така й держава.

Якщо на вісімнадцятому році Незалежності так і не визнано ОУН-УПА борцями за цю Незалежність, а Бандері досі не присвоєно звання "Герой України", то постає закономірне питання: чи правильно буде вважати цю державу українською?

Саме по собі невизнання державою тих, хто проливав кров за її Незалежність, є історичним абсурдом і несусвітньою дикістю. Чи можемо уявити, що Франція не визнає Жанну д'Арк, Італія - Джузеппе Гарібальді, Болгарія - Христо Ботєва, Угорщина - Шандора Петефі, Туреччина - Кемаля Ататюрка, Ірландія - Патріка Пірса, Ізраїль - Зєєва Жаботинського, чи, зрештою, комуністична Куба - Хосе Марті? Громадянин кожної згаданої країни на таке питання покрутив би пальцем біля скроні.

Олег Тягнибок

http://www.svoboda.org.ua